ІНТЕРВ’Ю: Бомби впали всього за кілька кілометрів від нас, кажуть близнюки з України. Вони втекли з другої спроби
Юлія та Яна – близнючки. Місяць тому вони вели нормальне життя в Києві. Вони працювали, навчалися, хотіли втілити свої мрії в життя та подорожувати. Після російського вторгнення їхнє життя повністю перевернулося. Вони переїхали не заради вражень, а щоб урятуватися від повномаштабної війни. Кажуть, якщо б почалася третя світова війна, вони б негайно повернулися додому. Вони ще студентами брали участь у акціях протесту на Майдані. Дівчата розповіли про те, як живуть у Словаччині та що пережили в Україні.
Сестри Юлія та Яна Заруди – українки, які перед війною втекли до Словаччини. Яна дипломований юрист, вільно володіє англійською, польською, російською та українською мовами. Юлія навчається на останньому курсі ветеринарної медицини, зараз навчається в українському університеті онлайн зі Словаччини. Вільно володіє англійською, російською та українською мовами. Вони обидві займаються вольтажуванням у вільний час.
Більше українських новин можна знайти ТУТ.
Двадцять четвертого лютого вони прокинулися рано вранці від звуків бомб, які впали всього за вісім кілометрів від їх будинку, де дівчата жили з батьками. Хоч вони готувалися до можливого початку війни і вже зібрали основні речі, але не вірили, що це може статися в 21 столітті.
Перша спроба покинути Київ була невдалою, тому вони повернулися додому. Після тиску з боку батьків, щоб вони поїхали в безпечне місце, і ситуації, яка анітрохи не покращилася, вони вдруге спробували виїхати. Цього разу з друзями-спортсменами, які у вільний час, як і вони, присвячують себе вольтажуванню – гімнастиці на конях. Їхній шлях до Словаччини супроводжувався видами на пожежі та густий дим. Оскільки їх перевіряли на контрольно-пропускних пунктах достатньо часто, вони дісталися українсько-словацького кордону лише через два дні.
У Словаччині дівчат взяла сім’я з Братиславського району з двома маленькими дітьми. Хоча вони тут почуваються добре, їм бракує сім’ї, друзів та активного життя. Двадцятитрирічні близнючки Юлія та Яна сподіваються, що війна скоро закінчиться і вони повернуться додому. Якби почалася Третя світова війна, вони б не вагалися і негайно повернулися б додому.
В інтерв'ю ви прочитаєте:
- як вони пережили Майдан,
- як змінилася ситуація після анексії Криму,
- як їх вразив початок війни,
- як пройшла поїздка до Словаччини,
- чому вони поїхали без батьків,
- чи переважали в Україні профашистські погляди,
- і як вони сприймають словаків.
Інтерв'ю з Юлією та Яною словацькою мовою можна знайти тут.
Rozhovor s Júliiou a Yanou v slovenčine nájdete TU.
24 лютого почалося вторгнення Росії в Україну. Як виглядало твоє життя місяць тому?
Яна: У нас місяць тому було нормальне життя. Ми навчалися, ми працювали, у нас були плани на майбутнє.
Юлія: У мене в університеті були онлайн-заняття, я мала пройти навчальну ветеринарну практику. Ми планували подорожувати та досліджувати світ. Хоча зараз ми переїхали в іншу країну не тому, що хотіли, а щоб залишитися в живих. Ми дуже сумуємо за Україною і хочемо повернутися.
Ситуація в Україні почала змінюватися набагато раніше. Вам було близько 16 років під час Майдану. Ви говорили про те, що сталося з вашими батьками? Як ви це сприйняли?
Яна: Так. Почалося це в 2013 році, коли колишній президент Віктор Янукович хотів підписати документ про союз з Росією, Білоруссю та Казахстаном, хоча знав, що в Україні всі хочуть в Європу і стати частиною Європейського Союзу. Тому протести почалися в грудні 2013 року, а на початку 2014 року повідомили про перші жертви. Під час зміни влади на Майдані, Росія почала процесс анексації Криму.
Юлія: Ми все зрозуміли. Будучи студентами, ми брали участь у акціях протесту на Майдані. З батьками ми про це розмовляли як дорослі люди. Їм не довелося пояснювати нам, що відбувається. Ми вже тоді все усвідомлювали.
Яна: Будучи студентами, ми брали участь у акціях протесту. Ми розуміли що від цього залежить наше майбутнє. Ми хотіли інакше – не з Росією, а з Європейським Союзом.
Ви говорили з батьками про російську анексію Криму? Чи змінилися тоді соціальні настрої в країні?
Юлія: Нічого особливо не змінилося. Я розуміла що відбувається, оскільки у мене є друзі з Криму. Мені сказали, що це відбувається тому, що там проживає багато українців, які вважали себе ближчими до Росії. Їх не дуже хвилювало, кому належить Крим.
Яна: У той момент ми зрозуміли, наскільки Росія небезпечна для України. Вона завжди представляла нас як братські народи, але ми ніколи ними не були. Росіяни намагалися анексувати українську територію, а потім Донбас – Донецьку та Луганську області. Було дуже важко усвідомлювати, що сусідня країна дуже Небезпечна для нас і здатна почати війну.
Юлія: Після анексії Криму мало чого змінилося для простих українців, більше видимих змін було після ситуації з Донбасом. Я думаю, що українцям було набагато важче прийняти війну на Донбасі, ніж анексію Криму.
За кілька тижнів до початку війни Росія почала групувати армію на кордоні. Ви готувались до війни?
Юлія: Спочатку ми не повірили. Ми знали що це може статися, тому що розвідка США дуже нам допомогла з інформацією. Нам тричі казали, що Росія нападе. Вперше це мало статися 14 лютого – але нічого не сталося, потім сказали, що це буде 22 лютого. Ми були до цього готові, але знову нічого не сталося. Коли це почалося 24 лютого, ми не могли в це повірити.
Треба було підготуватися. Ми отримали від уряду інформацію про те, що необхідно зібрати – ліки, продукти, документи. У кожного був готовий тривожна валіза, але ніхто не вірив. Коли Путін за кілька днів до вторгнення визнав Луганську та Донецьку республіки, ми зрозуміли, що щось почалося. Проте ми не вірили, що це буде повномаштабна війна з армією та бомбами.
Яна: Путін сказав, що хоче захистити Луганську і Донецьку республіки, бо вони проголосили незалежність. Але вони не мали на це права, оскільки у нас є конституція, законодавство. Ці регіони є частиною України, йдеться про наш суверенітет.
Багато аналітиків і міжнародних політиків не вірили, що Путін почне війну. Звідки ви дізналися, що почалася війна?
Яна: Ми прокинулися від вібрації в будинку, потім почули бомби. Ми жили під Києвом за вісім кілометрів від аеропорту, де все почалося близько п’ятої ранку. Одразу після цього ми почали шукати будь-яку інформацію про те, що сталося. Але нічого не знайшли. Ми чули звуки, але не знали, що відбувається. Перша інформація надійшла близько сьомої ранку.
Юлія: Перша інформація була дивна, мовляв, це наша армія. Ми не розуміли, чому наша армія нас бомбить. А пізніше, може через дві години, ми дізналися, що росіяни обстрілюють наш аеропорт ракетами, а наше ППО їх Збиває.
Ви думали про те, щоб покинути країну?
Яна: Батьки одразу сказали, що треба їхати. О сьомій годині ранку ми спробували виїхати з Києва, але провели в заторах близько трьох з половиною годин. Оскільки в цей час всі намагалися виїхати з Києва. Ніхто не знав, що це означатиме для нас, як змінить наше життя. Оскільки в Києві теж було чутно вибухи, всі намагалися втекти.
Юлія: Бій розпочався ще до п’ятої ранку, о сьомій ми були готові їхати. Все, що нам потрібно було зробити, це сісти в машину. Ми тоді не хотіли залишати Україну, тільки Київ. Ми хотіли поїхати в місто Хмельницький. Через три з половиною години поїздки ми вирішили повернутися додому через затори та відсутність бензину і залишитися ще на кілька днів.
Яна: Ми ховалися і читали новини 24 години на добу – де вибухнуло, скільки людей загинуло чи поранено. Приблизно так виглядав наш перший тиждень. Тоді ми намагалися зрозуміти закони війни, наприклад, що на війні не можна стріляти по цивільних об’єктах чи цивільних громадянах. Але російська армія почала поводитися як справжні террористи – почали руйнувати лікарні, школи, пологові будинки. Наразі вони знищили близько 300 шкіл і 65 лікарень. Було жахливо розуміти, що ти більше не в безпеці, навіть якщо не маєш відношення до війскових структур. Після кожного руйнування цивільної інфраструктури по російському телебаченню казали, що на об’єктах були бази військових, навіть коли мова йшла про пологовий будинок. В їхніх новинах казали що в лікарні не було вагітних жінок та дітей.
Все брехня...
Яна: Звичайно! Ми бачили, що насправді відбувалось в Україні. Це було жахливе відчуття.
Юлія: Ми були вдома два тижні, як почалася війна. Комендантська година була з восьмої вечора до сьомої ранку. Після заходу сонця нам доводилося сидіти в абсолютній темряві. В цей час ми не могли виходити з дому, а в магазинах були проблеми з товарами.
Ви приїхали до Словаччини у другій половині березня, вторгнення почалося 24 лютого. Як виглядала тоді Україна?
Яна: Коли ми їхали (з Києва в напрямку Словаччини), то бачили багато диму, пожежі. Ми їхали повз Васильківський аеродром, який був знищений, потім через Хмельницький, там теж була пожежа. Ми залишилися на ніч у Львові. Вночі, вперше від початку війни, у Львові пролунала повітряна тривога.
Юлія: По дорозі до кордону було багато блок постів, де всіх перевіряли – хто і чому їде, документи, машину. Їх було справді багато — інколи навіть кожні півкілометра.
Скільки часу зайняла у вас подорож до Словаччини?
Яна: Щоб доїхати до кордону нам знадобилося два дні, а сюди, на захід Словаччини, — день.
Ви приїхали до Словаччини без батьків, чому вони залишилися в Києві і не поїхали з вами?
Яна: Мама – нотаріус, а батько – юрист. Батько як чоловік не може виїхати з країни, оскільки чоловікам до 60 років зараз заборонено виїзжати за кордон. Він залишися вдома і вступив до складу територіальної оборони. Мама не могла залишити тата одного вдома з двома собаками, тому залишилась з ним вдома. Зараз державні реєстри закриті з міркувань безпеки, тому вона наразі не працює. Наша старша сестра зараз на окупованій території, поїхала туди до свекрухи і на разі не може виїхати.
Вашому батькові раптом довелося взяти в руки зброю. Як він це сприйняв?
Юлія: Він вирішив стати частиною територіальної оборони. Він відчував відповідальність. У нас в країні багато молодих людей, які хочуть захищати батьківщину, але старші розуміють, що це небезпечно для них. Вони не зовсім розуміють, що таке війна насправді.
А як щодо інших твоїх родичів?
Яна: Хтось із наших родичів зараз у Львові, хтось залишився вдома.
Юлія: Сім'я нашого дядька виїхала з міста Буча, яке сильно бомбили. Вони виїхали всього за кілька днів до того, як Буча була повністю окупована. Зараз вони також знаходяться у Львові.
Яна: Наразі вони не знають в якому стані знаходиться їхній будинок.
Чоловіки після мобілізації зобов’язані були залишитися в Україні, як це торкнулося ваших родичів чоловічої статі?
Яна: Це залежить від того, чи у чоловіків є маленькі діти. Якщо є, то в більшості вони залишаються з сім'ями. Деякі старші чоловіки пішли в територіальну оборону.
Юлія: У нас настільки багато чоловіків, які хочуть піти в територіальну оборону, що у нас просто не вистачає зброї для них.
Яна: У нас у Києві багато бійців. Приємно знати, що є люди, які хочуть захищати країну. Усі в Україні намагаються допомогти один одному. У нас багато волонтерів, які годують і піклуються про захисників і захисниць. Звучить як жарт, але зараз у нас в Україні лише дві професії – армія та волонтерство. Якщо ти не в армії, ти волонтер.
Як ви сказали, ваші батьки залишилися вдома в Києві, як виглядає їхній день сьогодні?
Яна: Читають новини, шукають інформацію про ситуацію в Києві, щоб знати, чи безпечно виходити на вулицю – йти на прогулянку з собакою чи робити щось в саду. Мама намагається налаштовуватись на позитив та підтримувати всіх. Вона надсилає нам фотографії квітів чи собак в саду. Батько вдень чергує в територіальній обороні, ввечері проводить час вдома.
Як це все проходить?
Яна: З міркувань безпеки ми не можемо обговорювати деякі речі через Інтернет.
Які заходи були вжиті вашій родині для їхньої безпеки?
Юлія: Вони повинні ховатися якомога далі від вікон, мають бути хоча б три стіни, а також мати під рукою воду на випадок пожежі.
Чи використовуєте ви додаток, який сповіщає вас про небезпеку?
Яна: Ми використовуємо спеціальний додаток, який сповіщає нас про небезпеку в нашому регіоні. Звук дійсно неприємний. Коли небезпека минула, додаток сповіщає нас про це.
Як часто ви зараз спілкуєтеся зі своєю родиною?
Яна: Кожен день. Якомога частіше. Ми намагаємося телефонувати їм щовечора, постійно переписуємося. Вони почуваються набагато краще зараз, ніж коли ми були вдома, бо знають, що ми в безпеці.
Ви допомагаєте їм дистанційно?
Яна: У нас багато волонтерських організацій в Україні та за кордоном. Ми не можемо самостійно допомогти батькам, бо головна проблема – порожні магазини. На жаль, через логістику ми не можемо це вирішити. Ми намагаємося підтримати їх морально.
Путін каже, що прийшов денацифікувати Україну. Чи відчували ви, що в країні панують профашистські погляди?
Яна: Він божевільний. Ми ніколи не бачили нічого подібного в Україні.
Юлія: Ми всі горді бути українцями. Я думаю, що Путін говорить так тому, що він хоче отримати нашу територію. Ніхто не просив в нього допомоги, нам добре жилось в Україні.
Яна: Ми дуже любимо Україну. І нам не потрібна російська як державна мова, у нас своя. У повсякденному житті нехай кожен говорить як хоче. Ми також іноді розмовляємо російською. Але єдиною нашою офіційною мовою має бути українська.
Однією з причин чому Путін говорить про денацифікацію, є те, що він намагається зупинити будь-яку революцію в Росії на її зародку. У нас є демократія, свобода, і ми самі вирішуємо хто у нас буде у владі. Путін біїться демократії, вона його шалено лякає.
Юлія: Про денацифікацію. Якщо вони думають, що в Україні багато нацистів, чому ми їх ніколи не бачили? Чому український народ зупиняв російські танки і військових? Я думаю, якби у нас були нацисти, українці б подякували Путіну за порятунок. Але він помилився, нацистів у нас немає. І росіян ми не чекали. Ніхто не чекав.
Чи відчували ви напругу між росіянами, які проживали в Україні, та українцями до війни?
Яна: Вісім років тому все було добре. Нікого не хвилювало, хто якої національності, якою мовою він розмовляє, тому існував стереотип, що українці та росіяни – братські народи. Після 2014 року ми зрозуміли, що це не так, і ніколи не буде.
В соцмережах конфлікти були завжди. Росіяни набагато агресивніші за нас, і коли ми публікували щось хороше про Україну, вони завжди шукали погане про країну, нашого президента, сміялися з нашої культури, нашої мови – вони це ненавидять. Багато хто в Росії кажуть, що українська мова це не мова, а російський діалект. Ми на це не реагували до певного часу. Але згодом ми зрозуміли, що все, що вони писали в соцмережах, це те, що вони думають насправді.
Українці зазвичай розмовляють двома мовами – російською та українською. Як ви розмовляєте із батьками вдома? Як ви думаєте, чи змінить російське вторгнення використання російської мови в житті?
Яна: Ми розмовляємо обома мовами. Ми розмовляємо українською з батьками, сестрою та друзями, а російською розмовлямо з деякими родичами чи знайомими. Це нормально, кожен сам вирішує якою мовою спілкуватись. Після вторгнення все змінилося, багато українців почали говорити виключно українською.
Юлія: У 2014 році в сім’ї ми почали розмовляти тільки українською, до цього говорили обома мовами і більше російською.
Перед інтерв’ю ми говорили про словацьку допомогу Україні. Який у вас був образ Словаччини та словаків до війни?
Яна: Словаччина раніше була не дуже популярною країною для подорожей серед українців. Ми знали, що Словаччина –це країна з чудовою природою і що у вас багато гір, але не очікували, що тут живуть настільки чудові люди. Ми дуже цінуємо вашу підтримку і допомогу. Ви найбільш відкриті люди, яких я коли-небудь зустрічала. Усі намагаються нам допомогти, підтримати нас.
У ці дні проявляється героїзм української нації. Як би ви охарактеризували менталітет своєї нації?
Юлія: Вільні люди. Ми любимо свободу.
Яна: Ми самі хочемо вирішувати своє майбутнє. Слово, яке найкраще описує нас – це свобода.
Ви були в Словаччині близько двох тижнів, можливо, ще рано для цього питання, але які відмінності ви бачите між словаками та українцями?
Яна: Словаки набагато спокійніші, ведуть більш розмірений спосіб життя. Тут дуже порядні та приємні люди. Всі вітаються, посміхаються. В Україні люди ведуть більш активний спосіб життя.
Як ви бачите, коли закінчиться війна?
Яна: Сподіваюся, через місяць чи менше. Ми сумуємо за друзями, родиною, хочемо повернутися до нормального життя, як до війни. Ми розуміємо, що локальні бої ще будуть довго, але сподіваємось що повномаштабна війна завершиться скоро.
Máš dobrý tip na reportáž?
Stiahni appku a pošli video zaujimavých udalostí z tvojho regiónu.
Zistiť viac