Українському дипломату довелося тікати з Донецька через росіян. Вони хочуть від України другого Алеппо
Екс-депутат Верховної Ради України - Наталія Веселова у 2014 році бачила, як росіяни окупували Донецьку область. Спочатку туди почали приїжджати автобуси з табличками Москва-Донецьк і «спецтуристи». Лише пізніше, за її словами, з'ясувалося, що це диверсанти, які підбурювали людей до незаконних збройних формувань. В інтерв’ю для ta3 вона також розповідає, чому не впевнена, чи оберуть українці знову Зеленського президентом.
ta3 готує новий формат співпраці з творцями YouTube-проекту Charizma.UA до першої річниці російського вторгнення в Україну. Історії словаків, які допомагали українцям, а також свідчення волонтерів з деокупованих територій України незабаром на сайті ta3.com!
Наталія Веселова розповідає в інтерв’ю:
- чому вона знімає відео про словаків,
- чому їй довелося залишати Донецьк,
- як росіяни розпалювали насильство на Донбасі в 2014 році,
- як змінилося її життя після вторгнення,
- чому вона звинувачує Петра Порошенка,
- як українці сприймають Зеленського після року війни,
- як в Україні борються з відключеннями електроенергії.
У лютому виповнюється рік з початку російського вторгнення в Україну. Наталія Веселова працювала народним депутатом України у 2014-2019 роках, що робить сьогодні екс-депутат, коли в країні точиться війна?
З жовтня 2019 я є членом громадської організації “Мережа захисту національних інтересів “ANTS”. Я працюю як експертка у сфері соціальної політики.
З 28 лютого 2022 я живу в Словаччині. Мені довелось виїхати з України після повномасштабного вторгнення, щоб врятувати 11-річну доньку.
Коли ми приїхали в вашу країну, то зрозуміли, як мало українці та словаки знають один про одного. Тому моя діяльність зараз полягає в тому, щоб краще познайомити наші народи.
Один з проєктів, який я реалізовую з моїми колегами називається “Харизма.UA”, в рамках якого ми знімаємо відео сюжети про цікавих та харизматичних людей. Спочатку цей проєкт був внутрішньо українським. Але у 2022 ми зняли 17 серій у Словаччині, в яких розповідаємо про українців, які живуть у Словаччині, та про словаків, які допомагають українцям.
Війна зміцнила українців, показала згуртованість нації. Мій друг із Києва каже, що сьогодні в Україні є лише два типи людей – військові чи волонтери – кожен робить те, що може, щоб підтримати свою країну. Яким було Ваше життя в перші місяці після вторгнення?
Особисто для мене війна почалась у лютому 2014 року. В той час я жила в Донецьку. Я на власні очі бачила як росіяни захоплювали Донецьку область. Спочатку в Донецьк почали приїжджати великі автобуси з надписами “Москва - Донецьк (через Бєлгород, Ростов). Тоді нам не було зрозуміло, навіщо ці дивні туристи приїжджають до нас. Лише згодом стало зрозуміло, що це були диверсанти. Ці люди ходили по місту з російськими прапорами й видавали себе за донеччан. Вони підбурювали місцеве населення, агітували їх вступати до незаконних збройних формувань, керували захопленням адміністративних будівель.
29 травня 2014 мені довелось разом з дітьми назавжди виїхати з рідного міста. З того часу я жодного разу більше не була в Донецьку у своїй квартирі. Тоді я стала волонтером, допомагала батальйону Збройних сил України “Донбас”.
Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 не стало для мене несподіванкою. Починаючи з липня 2021 року я вже розуміла, що росія готується до вторгнення. Коли стало відомо, що газогін “Північний потік-2” добудовано, я зрозуміла, що тепер росію більше нічого не стримує. Я розуміла, що тепер росія обов’язково перетворить Україну на Алеппо. Мені не хотілось вірити у це. Але мій досвід підказував інше. Моя сім’я почала готуватись до повномасштабної війни. Ми з донькою подивились багато відео про те, як збирати тривожну валізку, як поводити себе при обстрілах, як виживати в місті в умовах бойових дій. Найбільше я боялась, що моя донька може потрапити до рук окупантів. Я знала, як поводять себе росіяни на окупованих територіях Донецької та Луганської областей. Там людей викрадали на вулиці без будь-яких причин. Дівчата там бояться ходити в коротких спідницях. Ви знаєте, що потім відбувалось у Бучі та інших захоплених містах. Це мій найбільший страх.
Ще 13 лютого 2022 я відправила свою дочку разом з моєю подругою до Ужгорода.
Ввечері 23 лютого я сіла за кермо автомобіля і поїхала по вулицях Києва. Я дивилась на наше прекрасне місто і плакала. Я розуміла, що можливо я більше ніколи його не побачу таким.
А 24 лютого о 5 ранку я прокинулась від вибухів. Це було страшно. Я не розуміла, що і де вибухає? Куди прилетить наступний снаряд? Куди мені ховатись? Ввечері я поїхала до доньки в Ужгород. Ці 800 кілометрів я подолала за 39 годин. Спочатку я планувала залишитись на Закарпатті, але мої друзі переконали мене виїхати у Словаччину.
Ви можете прочитати інтерв’ю з Наталією Веселовою на ta3.com, також словацькою мовою.
